Найважче в житті – це визнавати власні помилки, слабкості та змінюватися. Проте тільки так ми можемо змінити й світ навколо. Не так давно «Українська Галицька Фундація» влаштовувала знайомство із новою командою. А вже зараз підбиває підсумки чотирьох місяців спільної роботи. У життя цих людей для когось стрімко, для когось й не дуже, увірвався новий досвід та відповідальність. У їхньому звичному словничку з’явилися такі терміни, як соціальна політика, інтернатна система, діти-сироти, інклюзія, реформи. Як формувалася, дивувалася, змінювалася #Dream_Team під впливом подій, людей, дітей, міфів відомо лише їм. Чотири історії, чотири особистості, чотири місяці і сотні зруйнованих власних страхів й стереотипів. Бо вони #Ті, що руйнують власні міфи…

Галина Галайко (координатор проекту «БЕЗМЕЖНІ:інклюзія в громаді»)

  1. До роботи в «УГФ» я була ознайомлена з соціальною політикою в України, але, напевно, не заглиблювалась у її суть. Сьогодні знаю, що Україна потребує і прагне змін, але ці зміни мають бути на всіх рівнях, не лише на законодавчому.

«Деінституалізація дозволяє показати наскільки ми, як країна, народ, суспільство готові допомогти ближньому і чи взагалі готові до змін, дозволяє дізнатися, хто ми такі є?»

  1. Коли їхала в інтернат очікувань якихось не було, бо до того працювала у соціальній сфері і мала дотичність до цієї системи. Найбільше, що мене досі дивує у інтернатах для осіб з особливими потребами – кількість дітей у цих установах… і недостача штату, який обслуговує. Та найбільше все ж викликають подив батьки осіб, які перебувають у таких закладах. Адже вони отримують пенсію  по догляду, хоча їхня дитина проживає в інтернаті, де її доглядають зовсім інші люди… Це мені в голові не вкладається…

«Бачила дві великі різниці між особами, які проживають в сім’ї з батьками, які не побоялись взяти на себе відповідальність, та іншими – в інтернаті. Які живуть в теплі, нагодовані, але поза суспільством і не знають як це жити в родині і розвиватися.»

  1. Щодо міфів, то в мене їх не було. Швидше б сказала був страх до Деінституалізації. Чи ми як суспільство, зуміємо надавати щось краще, ніж інтернати?  Адже для цього потрібна велика кількість працівників, які б мали хорошу оплату за свою працю, бо це нелегка робота.
  2. За останні роки роботи з дітьми та їхніми батьками побачила тенденцію великої народжуваності дітей з інвалідністю, чиї батьки не завжди можуть визнати особливість своєї дитини. Та що найгірше – в державних установах не завжди дають вірний діагноз, не завжди тактовно поведуться у повідомленні діагнозу. І знову у нашому суспільстві виникають нові виклики…

«Найльбільше розчулило, як хлопці з Підкамінського РЦ співали для нас пісню мовою жестів.»

 

  1. З УГФ мої плани кардинально переформувалися. З пропозицією долучитися до Деінституалізації і допомогти державі надавати якісні послуги для осіб з інвалідністю, я отримала можливість змінювати і заради цього змінюватися.

 

Катерина Осташова (координатор проекту «Корпоративне наставництво : люди можливостей»)

  1. Раніше про соціальну політику в Україні знала небагато, про Реформу Деінституалізації – так узагалі нічого не знала, а от про інтернатну систему знаю на власному досвіді …
  2. Коли вперше відвідала інтернат й коли вже з «УГФ» побувала – враження завжди інші, адже це окремі життя, кожної окремої, навіть маленької, людини. Та все залежить від керівників закладів. Якщо директор орієнтований на осучаснення, то він шукає засоби реалізації задуманого і втілює це. Відповідно до цього мали вигляд і заклади.
  3. Три власні МІФИ про інтернатну систему та реформу, які вдалося зруйнувати:
  • Інтернати «закривають» і діти опиняться невідомо-де;
  • Спеціальні інтернатні заклади надають такі послуги, які не може надавати громада;
  • Не існує стандартів послуг, які потребує громада, тому немає алгоритму й рішень;

Як виявилося, що все це лише страхи, якими оповиті усі реформи й зміни.

  1. Я маю великий досвід спілкування з різними дітьми. Та після поїздок він розширився ще більше, оскільки побувавши в спеціальних закладах, познайомилась з особливостями і специфікою дітей із інвалідністю. Це вразило і надихнуло.
  2. Вражаючим є те, що різноманітні організації, чи просто пересічні громадяни часто продовжують дарувати дітям з інтернатів подарунки, а не свій час та спілкування з ними. Навіть, коли на власному досвіді мали б переконатися у недоцільності цих дій.

 

«Страшно, коли батьки, чи рідні навіть не намагаються зрозуміти своїх дітей, їхні особливості і просто передають дитину в інтернат, замість того, щоб спробувати шукати альтернативу і допомогти дитині адаптуватись в житті.»

  1. Планую надалі розвивати корпоративне наставництво в Україні й долучатися до інших проектів.

Анна Сабара ( виконавчий директор)

  1. Про соціальну політику в Україні до «УГФ» знала лише те, що в інтернатів є ресурси, та їх неправильно розподіляють і використовують. Й що дітям непотрібно стільки подарунків, якими їх завалюють на свята, а потрібна звичайна, банальна увага.
  2. Колись відвідувала Сколівський інтернат, у 2009-2010 роках. Більше там не була, проте за порівнянням із Підкамінським чи Буківським, то останні два набагато кращі за благоустроєм. Що ж до ставлення дітей до приїжджих, які готові приділити їм час – воно не змінюється. Тобто всі й усюди потребують одного – часу. Вашого, нашого… але часу.

«Міфів про інтернатну систему в мене не було, бо я над цим не замислювалась до початку роботи в «УГФ».»

  1. В системі потрібні системні зміни. Люди не знають про ці проблеми, або не думають про їхню глибину. Хотілось би залучати більше людей до вирішення проблем та до унеможливлення їхнього виникнення.

« Коли їздили в Буково всі дівчата тягнулися до нас, обіймали, радісно з нами спілкувалися. Це розчулює. Але й лякає, бо ці діти, настільки відкриті для світу, навіть коли світ від них відвертається.»

 

Софія Ворончук (речник)

 До «УГФ» я знала, що в соціальній системі є проблеми. Цього здавалося досить, щоб писати про це, думати, говорити. Та виявилося, що корінь проблеми так глибоко, що отримавши інформацію про справжні причини, розумієш, що знову знаєш лише одне – є проблема.

«Інтернати завжди уявлялися мені лячним, обшарпаним, бідним місцем. Діти там – інші. Та зустріла я звичайних підлітків, які мріють, планують, дружать, спілкуються, читають Гаррі Поттера. Хоча вони відчувають, що чогось бракує.»

Деінституалізація – явище, яке раніше для мене означало далекі зміни і закриття інтернатів. Як виявилося все ще складніше. Та це позитивні зрушення.

  1. Коли вперше їхала було лячно, але потім слово «інтернат» повністю втратило колишнє значення. Виявилося, що часто ті діти мають батьків, а в інтернаті їм навіть добре й затишно. Та все це лише ілюзія. Бо за стінами інтернату зовсім інший світ.
  2. Особливим досвідом було знайомство з Буково і Роздолом. Діти з інвалідністю – це окрема ніша у системі. Вони в теплі, в гарних умовах, але повністю ізольовані від інших людей. Коли виїжджаєш за межі інтернату, то на вулицях ніколи не побачиш цих людей.

«Стара система повинна змінитися повністю. Спочатку буде важко, бо вона покрита міфами. Тому наше найперше завдання – розповідати правду, показувати правду. Хай вона складна, але вона має право на існування.”

4.  Найбільше мені запам’яталася історія Світлани із Буково. Це дівчинка із      важкою формою ДЦП, яка обожнює вчитися. У неї 5 зошитів списаних власноруч. А ще вона закохана у реабілітолога. А після 35 може потрапити у будинок пристарілих.

5. В майбутньому я б хотіла, щоб в інтернатах у нас не було потреби. А ще хочу, щоб Ви повірили так як і я у цю Реформу й у те, що роблю.

Незабаром буде продовження. Бо стереотипи обросли цю систему так міцно, що долати їх справа кожного зокрема. Та зміни варті зусиль.

А ви зруйнували власні міфи?!